З 16 по 22 травня у Львові відбуватиметься «Тиждень творчості людей з особливими потребами». Це ініціатива, яка об’єднає різноманітні заходи присвячені творчості неповносправних, які проводитимуть протягом одного тижня різні організації незалежно від їхнього статусу. Про підготовку Тижня творчості розповідає координатор проектів БО Мистецько-терапевтичного центру «Непротоптана стежина» Анастасія Войтюк.

– Які заходи передбачені під час Тижня творчості?

– Заходи Тижня творчості визначають головну цільову аудиторію, а нею є люди з особливими потребами та їхні сім’ї.  Для таких сімей плануємо провести майстер-класи, тренінги для батьків з використання творчих методів вдома. Заплановано також заходи для спеціалістів, які працюють з неповносправними.

Для них найкращим є практичні майстер-класи, де вони зможуть опанувати практичні методи роботи. Тиждень творчості також є цікавим для майбутніх спеціалістів, тобто студентів, школярів. Мешканці Львова – це теж наша цільова аудиторія, адже у межах заходу проходяться паради містом, вуличні вистави, виставки, виступи театральних колективів.

– Можливо, Ви підготували якусь родзинку для учасників?

– Ми будемо готувати серію майстер-класів по театру. Вже запрошуємо фахівців з Польщі, з Росії. Вчитимемо педагогів, як можна використовувати театральні вправи у роботі з дітьми, як створити театральний гурток, щоб був він цікавий та ефективний, як підібрати ефективний репертуар… Звісно, неможливо подати все за дні такий короткий час, але ази цілком реально. Адже мистецтво дуже цікаве у роботі з людьми з особливими потребами, тому що інтелектуальний підхід не завжди є правильним підходом, мусить бути підхід через органи чуття, через дотик, зір, слух, через уяву.

– А скільки організацій бере участь у Тижнях творчості?

– Минулого року взяло участь у «Тижні творчості..» близько 20 організацій. А координувало роботу 7–8 організаторів та волонтери, які допомагали їм. Одна організація – це одна крапля в морі, але коли об’єднається 20–30 організацій, то це буде потужніше. Коли багато людей щось роблять, організовують, переживають – це скуплюється в одну позитивну енергію, яка щось у місті змінює. Ми не обмежуємо коло людей, які можуть до нас прийти, у нас необмежений вік і рівень здоров’я, якщо можна так сказати. Ми надіємось на те, щоб Тиждень творчості став міжнародним заходом і щоб він проводився одночасно в кількох міста чи країнах. Адже що більше ми накопичуємо ресурсів і що більше організацій у той самий момент збирають воєдино свої можливості, ідеї та щось проводять, то це цікавіше.

– Гаслом Вашої організації є «Ми працюємо не для, а з неповносправними особами»…

– Виникає запитання: для чого ми працюємо? Фактом є те, що люди бояться неповносправних і бояться тому, що вони їх не бачать, не мають з ними контакту, не знають, як з ними поводитись. У них немає емоційного досвіду… позитивного. Яких ми людей любимо? До яких ми людей усміхаємось? З якими ми пережили щось хороше. Ми любимо своїх друзів, бо у нас з ними був контакт, були емоції, вони підтримували нас у важку хвилину… А такого досвіду з неповносправними люди не мають.  Увесь досвід бере початок з дитинства. Для того, щоб ми звикли до чогось, треба їздити у міському транспорті, користуватись ліфтом, купувати у супермаркеті… Так само з реакцією на інших людей. Якщо б ми всі мали контакт з неповносправними, були б створені усі умови для їхнього пересування, тоді б було усе нормально. На фестивалях діти цілком адекватно сприймають людей з особливими потребами. Звісно, є діти, які сприймають їх через реакцію своїх батьків, але більшість дітей не лякаються неповносправних. Тому від дітей треба вчитись.

– А як подолати цей бар’єр у сприйнятті неповносправних?

– Вихід з цієї ситуації – це творчість, що є місцем обміну емоціями, місцем викликання та відкривання цих емоцій. Коли людина йде по вулиці і бачить іншу людину на візочку, то вона ж не підійде до неї і не познайомиться, бо незручно буде її роздивлятись… Але коли сидиш у залі, а на сцені грає людина з особливими потребами, ти можеш дивитись на неї скільки тобі завгодно. І причому, якщо вона грає добре, ти дивишся на персонажа. Ми сприймаємо колобка, який гумористичний, веселий, смішний, і чомусь перестаєш бачити людину, яка не може ходити. Тоді наша підсвідомість уже сприймає неповносправність по-іншому і поєднує її з позитивними емоціями, що в результаті дає адекватне і позитивне сприйняття людини на візку.

– Ціль проведення Тижня творчості – інтегрування осіб з особливими потребами ву суспільство?

– Так, це наша глобальна ціль. Але я би сказала, що не єдина, ми хочемо виховати солідарну громаду, середовище людей, які підтримують одне одного.  Ми не збираємось за один рік всіх зінтегрувати і всім сказати, що «треба любити і поважати неповносправних людей». Усе робимо крок за кроком. Якщо на наші цьогорічні заходи прийде 10 нових людей – це вже виграш. Люди вийдуть з думкою про те, що неповносправні щось можуть. І за кілька десятиліть ми матимемо певний результат.

– Мистецько-терапевтичний центр «Непротоптана стежина» проводить чимало інших заходів протягом року. А з чого все розпочалось?

– Організація «Непротоптана стежина» зародилась із сім’ї  Войтюків,    у якій п’ятеро дітей і одна з них – неповносправна. Це моя старша сестра. Коли в моєї мами народилась неповносправна донька, спочатку вона цього не знала, тільки за кілька місяців вона про це довідалась. Згодом народилась я, і ми росли вдвох. Батьки дуже уважно ставились до нашого розвитку, віддавали нас у різні гуртки, а з 2 класу ми почали ходити у товариство «Діти Христа», з яким постійно і багато куди їздили, брали участь у виставах. Мама з нами ставила вертепи, їздили по інтернатах і так тривало 7 років. У кінці 90-х років виник навчально-реабілітаційний центр «Джерело», при якому діяв «Клуб батьків», та куди увійшли мої батьки. Там вони виграли проект на навчання.  І так збіглось у часі, що була тоді ознайомча поїздка до Польщі від Товариства «Діти Христа», щоб довідатись про діяльність польських організацій. Туди потрапила і моя мама, на театральний фестиваль, запалилась цим і вже за рік у нас теж була така організація, тож ми провели перший фестиваль. Так ми стали учасниками міжнародної програми «Непротоптана стежина». Сама програма діє 20 років, в Україні – 10 років, у Білорусі – 7.

– Можна сказати «Непротоптану стежину» творять сім’ї?

– Коли ми організовували фестивалі, ми помітили, що основними глядачами є родичі акторів. Якщо театральний колектив зі Львова, то приходять подивитися тати, мами… І якщо приглянутись до їхніх облич в залі, вони сидять і на них написано «моя дитина щось може, мені все життя говорили, що моя дитина неповносправна, але вона може вийти на сцену, заспівати!». І ми у перервах між виставами проводили конкурси та ігри, запрошували їх і так активізовували зал. А потім подумали, чому батьки повинні сидіти в залі? Спробуйте разом виступити! Так, провели Перший фестиваль родинної творчості «Берегиня», що став соціальною та культурною акцією. Тому що батьки з дітьми відриваються на сцені, атмосфера в залі дуже цікава, публіка не поділена чітко на глядачів і на тих, хто виступає. Приходять з сім’ями: хтось виходить із-за куліс, хтось зі залу, тож в результаті маємо велике родинне свято. Люди отримують задоволення від того, що виступають, потім дивляться як інші виступають, інколи по-новому дивляться на своїх родичів.

– Як, на Вашу думку,  вижити в теперішніх умовах благодійним організаціям і чи є шанси на зародження інших подібних організацій?

– Є два ключові поняття, щоб щось розпочати. Насамперед, це бажання і воно відіграє величезну роль…. Щоб це бажання було, треба цій людині дати запал так, щоб вона повірила у себе. А друге – знання, яке потрібне, щоб зареєструвати організацію. УД всьому має бути ідея, запал, своєчасне навчання і підтримка. У нашому прикладі Театральний фестиваль для неповносправних – це дуже специфічний продукт, на який доволі важко знайти кошти. Ми не підпадаємо під тему доступності для неповносправних, під реабілітацію, тому що немає такого методу, як творча реабілітація у законодавстві. Але не занепадаємо духом, шукаємо партнерів, маємо підтримку міста і з наснагою працюємо далі.

Фото: Олена Пліщенко

Розмовляла Олеся Барчук