(з нагоди всесвітнього дня усмішки)  Недавно почула цікаву думку, що усмішка немовляти є його захисним механізмом, а не завченою чи автоматичною реакцією. Дитя усміхається несвідомо, щоби беззубою... Етимологічний словник української мови виявляє цікавий зв’язок слів «усміхатися» та «дивуватися». З такої перспективи усмішку можна трактувати як знак прихильності...

Продовження матеріалу, опублікованого в попередньому номері, в якому о. Ростислав і Тетяна Пендюки доступно розповідають, як вони служать Господу тими дарами, якими їх Бог нагородив. Я і мій дім будемо служити Господеві О. Ростислав: Наші діти вдома мають свої обов’язки з прибирання, миття посуду. Нещодавно з розмови з наймолодшим сином я зрозумів, що інші діти вдома нічого не роблять, усе роблять батьки. І це ненормально. Потім роботодавці скаржаться, що молоді люди, які приходять на роботу, є абсолютно безвідповідальні. Бо в них вдома не було жодної відповідальності. Якщо хочемо виховати наших дітей до життя в сім’ї, до відповідальності і до служіння – то вони мають мати свою відповідальність вже від раннього віку, змалечку. Ми любимо своїх дітей і хочемо дати їм усе найкраще. Власне, це і є найкраще – навчити їх відповідальності. Виконати за дітей усю роботу – це неправильно. Тому діти мають мати вдома конкретно прописану відповідальність. У нас, наприклад, на холодильнику прописано все: хто коли де і що робить. У кухні є чергування, і ні в кого ніколи не виникає жодних запитань.

Чи любимо ми своє місто і вважаємо його комфортним для проживання? Чи для всіх людей воно є зручним та доступним? Чи всі мають можливість з легкістю потрапити щодня на роботу або ж на навчання? Чи взагалі нас сприймають, якщо ми інші? Про це мало задумуємося, якщо ми не в умовах обмеженості або ж не маємо особливих потреб. Це питання розкрило себе сповна особливо тепер, у час, коли по всій країні є навіть не десятки чи сотні, а тисячі людей, зранених війною фізично та психологічно. Чимало дітей та молодих людей з інвалідністю не мають реальної можливості «розправити крила» і реалізувати себе через банальну необлаштованість та малодоступність до об’єктів освіти. Отже, це проблема, яку, на щастя, уже вивчають, шукають методи та способи її вирішення у різних площинах: від побуту до залучення та прийняття у соціум.

6 жовтня у конференц-залi Українського католицького університету (вул. Хуторівка, 35 а) відбулася панельна дискусія «ЗМІ як інструмент формування громадської думки». Модерував дискусію Тарас Семенюк, співзасновник і редактор розділу аналітично-інформаційного інтернет-ресурсу «Short.media». Цей захід відбувався в межах 10 Екуменічного соціального тижня. Участь в обговоренні взяли провідні журналісти.  Отож, запитання до журналістів:яка роль ЗМІ у формуванні громадської думки? Соня Кошкіна,журналіст, співвласник і шеф-редактор інтернет-видання «Лівий берег» – У будь-якому громадянському суспільстві, а українське суспільство сьогодні точно можна так назвати, роль ЗМІ є надзвичайно важливою. Особливо це стосується громадянського суспільство, які тільки формується, тобто перебуває у фазі становлення.

Продовження інтерв’ю, опублікованого в попередньому номері, про інклюзію, яка є ключовим аспектом практичного богослов’я у постмодерному світі, із Ілоною Норд, директором Інституту євангелічного богос...  – Думаю, є два різні аспекти щодо цього питання. Знову ж таки аналізую досвід своєї країни. Якщо подивитись на процеси...

Мати пророка Самуїла своїм вчинком розкриває нам сенс батьківства й материнства. В образі історії Анни бачимо біблійний коректив до суспільного розповсюдженого розуміння життя. Але найголовніше, чого вчить нас ця жінка, – це вміти молитися і чекати, щоб знову й знову «йти в мирі». Анна завжди прагнула мати потомство, але стала матір’ю щойно в похилому віці. Щороку вона ходила до святині просити Бога про дітей. Пенінна, друга дружина Елкани, чоловіка нашої героїні, завдавала жалю Анні, гірко їй допікала через недолю, тому що «Господь замкнув її лоно». Нестримне прагнення мати дитину й сором пожирали її душу. Бачимо розпач Анни й безпорадність її чоловіка, який запитує: «Чого ти, Анно, плачеш? Чому ти не їси нічого? Чого сумує твоє серце? Хіба я тобі не дорожчий від десятьох синів?» (Сам. 1, 8). Він хотів би заповнити цю порожнечу, але це неможливо. Молитва допомагала їй чекати. Плачучи, у своїй журбі Анна дала обітницю Господу: якщо зглянеться над нею і дасть їй хлоп’ятко, то віддасть його Богові на ввесь його вік. А після молитви вона віднайшла спокій, знову почала їсти і повернулася до життя. Анна прийшла, щоб вилити свою душу перед Господом і «говорила тихцем», через що священик Елі подумав, що вона п’яна. На це жінка відповіла: «З надміру...