Взявши на виховання восьмеро чужих дітей, молодий чоловік не лише подолав важку хворобу, але й поставив на ноги хлопчика, якому лікарі пророкували приреченість до інвалідного візка.

Несподівані рішення

Йосип Посипанка із селища Середнього на Закарпатті ще не так давно відвідував в Ужгороді регіональний центр соціально-трудової реабілітації та професійної орієнтації «Вибір», який допомагає молоді з обмеженими фізичними можливостями реалізовувати себе в житті.

Спочатку був відвідувачем цієї організації, адже мав серйозні проблеми зі здоров’ям (лікарі поставили діагноз, від якого багатьом стає страшно), потім був волонтером й допомагав іншим, згодом з допомогою Центру здобув фах психолога.

Його дружина Єлизавета провела кілька років в римо-католицькому монастирі. Пішла туди замолоду, шукаючи свого шляху до Бога, але зрозуміла, що її покликання – сім’я. Зараз це подружжя виховує восьмеро дітей. Не рідних – чужих. Єлизавета каже, що саме монастир, щоденна молитва і суворий розпорядок дня допомогли їй зважитися на такий вчинок. Сьогодні, дивлячись на цих молодих, енергійних, щасливих і таких багатих на діток батьків, ніколи б не подумав про те, що в них були якісь труднощі. Найважливіше те, що Йосипова хвороба відступила, здалась перед великою духовною силою цієї молодої людини та її волею до життя.

Шестеро прийомних синів і ще дві дівчинки-красуні так і щебечуть біля нього: «Тату!». Зважились з дружиною на цей крок без особливих вагань. «Поки Господь дасть своїх діток, ми чужих поставимо на ноги», – каже молода жінка. Так і появився у Середньому будинок сімейного типу. Благо, завдяки милосердю і справжній доброті інших людей тут є й сама будівля під цей «проект». Її подарувала саме для дитячого будинку Лізина шкільна приятелька, яка теж пішла в монастир. Тепер хату перебудували коштом благочинної організації зі Словаччини, й вона стала ще більшою і ще комфортнішою: на першому поверсі – велика кухня-їдальня і кабінет-вітальня, на другому – три гарні спальні, є ще кілька кімнат у мансардному приміщенні. І живуть тут однією великою родиною діти із трьох різних сімей. Дивлячись на цих гарних, доглянутих діток, ніколи б не подумав, що у них було важке минуле.

Страшні дитячі сни

Першими в дитячий будинок сімейного типу потрапили тепер уже тринадцятирічна Влада і дванадцятирічний Сашко. Вони – найстарші. Ці діти вже встигли пережити багато. Батько сидів у в’язниці, а коли вийшов, стали жити разом з матір’ю нерозписані, без шлюбу. Діти вважали за нормальне те, що вночі, коли батько маму лупив, треба було втікати з дому. У них ще є старший брат, який уже встиг побувати у колонії для малолітніх правопорушників. «Вони довгий час не могли спокійно спати, – розповідає їх прийомна мати Єлизавета Посипанка. – Вночі зривались, кричали. Зрештою, інші діти також ночами плакали, адже усі вони пережили важку психологічну травму. Ми з чоловіком добре розуміємо, що найперше цим дітям потрібен здоровий сон. Увесь час стежимо за тим, щоб вони добре висипались. Зараз діти уже заспокоїлися, хіба ще Сашкові іноді сниться, що батько знущається над матір’ю. А Влада вже стала мені справжньою помічницею, навчилась варити їсти, і в неї це добре виходить. З дівчинки буде гарна господиня і мати. Зараз ми з чоловіком уже можемо залишити з нею менших дітей, коли відлучаємося у справах. До слова, про їжу. Ми мали велику проблему з тим, що діти спочатку не хотіли їсти варених страв, бо вони до них не звикли. Основним харчуванням у них були консерви, мівіна, хліб і єдина варена страва – картопля в мундирах. Вони й зараз її люблять. Я не знала що робити з цим, просила поради у свекрухи, й вона підказала мені варити разом з дітьми – щоб вони бачили що кладеться у каструлю, як виходить готова страва. Так і їсти навчилися».

З іншої сім’ї є троє хлопців: Василько, Михайлик і Дмитрик. «З цими дітьми взагалі було щось страшне. Коли ми забирали Василька, він мав поламану ногу, яка неправильно зрослася, і туберкульоз кісток. Ногу дитині поламали батьки, коли він був ще зовсім маленьким і лежав біля них. До лікаря так і не відвели. Дитина не ходила, а лише повзала. Майже рік лікували від туберкульозу в лікарні. Лікарі пророкували Василькові візочок. Чоловік весь час ходив до нього в лікарню, хлопчик кликав його татом, просив, щоб забрав. Перше, що ми зробили – відвезли його до лікаря, доброго спеціаліста. Той порадив розробляти ніжку у воді – в басейні. Коли ми купали його, він признався, що вперше купається у теплій воді. Спочатку ніжку розробляли у ванній, потім купили басейн і там займалися з ним по чотири–п’ять разів на день. Хлопець став нормально ходити, дали його на танці. Недавно був концерт: наш Василько танцював нарівні з усіма дітьми – вісім танців підряд!»

Його молодший брат Дмитрик теж мав туберкульоз – у рочок! Від інтенсивного лікування дістав висипку по тілу, весь був у прищах. Йосип з Лізою в такому стані його й забрали. Батьки порадили їм прості народні методи для очищення організму – молоко і свинне м’ясо. Дитина уже за два тижні мала чистеньке тіло. «Коли до нас приїхали соцпрацівники з перевіркою, то не могли надивуватися», – розповідає Ліза. Дмитрикові лікарі пророкували німоту, бо дитина довго не говорила, а зараз чотирирічний хлопчик просто щебече. І знає більше, ніж діти, які йдуть у перший клас. У цій сім’ї дітей били, просто знущалися над ними. І найбільше діставалося Василькові, який не міг втікати. Він або повзав, або сидів на ланцюгу, але вже збирав бички… Маленького Дмитрика годували у кращому разі хлібом із майонезом…

Із третьої сім’ї теж є троє дітей: Павлик, Василинка і Михайлик (тепер у Посипанків є два Михайлики – авт.). У цих дітей мама одна, а тати всі різні.

В одній із цих трьох сімей мама задушила дівчинку, як тільки та народилася – пеленкою. Із дванадцяти народжених дітей вижило семеро. Старші сестри – на обліку в міліції. Мама ніде ніколи не працювала. Єдиний її «дохід» – народження дітей.

«Діти з цієї сім’ї дуже складні, – продовжує невеселу розповідь Єлизавета. – Один хлопець ще дотепер не називає нас мамою і татом, не хоче розмовляти, а коли говорить – каже неправду. Й має дуже розвинене власне «еґо». Дитина знає, що вона «державна» і вже навчилася вимагати багато чого, «бо мені це належиться, бо хтось зобов’язаний мені це дати». Працюємо з ним, але виховання цієї дитини дається дуже важко».

Пряникова хатка

І цей хлопчик помаленьку змінюється. Зараз він уже ходить до першого класу. Посипанки дали його у звичайну середню школу, а не в спецінтернат для слаборозвинених, бо за загальним розвитком він відстає від ровесників. «Подивимося, як підуть справи з навчанням, – каже прийомна мама. – Вважаємо, що завжди треба дати дитині шанс».

Важко зрозуміти, де ці двоє людей беруть стільки сил й ентузіазму, щоб нести таку важку ношу. То треба бачити цих дітей, щоб зрозуміти, яке чудо вони вже зробили. Діти доглянені, гарно вдягнені, вчасно нагодовані і мають усе для розвитку. У домі багато книжок, іграшок, біля хати – гарний садок і город. І чого там тільки не росте! Ліза каже, що життя в монастирі навчило її добре розподіляти свій час. Вона багато встигає: приготувати їжу дітям, попрати, позайматися з ними і так далі. Тепер уже всі діти, окрім маленького Дмитрика, ходять до школи. Вони гордяться своїми батьками, знають, що за них є кому заступитися. І роблять певні успіхи. От Влада цього року пообіцяла краще займатися англійською, хоче добре її знати. Дівчина уже розуміє, що житиме у прийомній сім’ї до вісімнадцяти років, а далі – самостійне життя, де треба буде давати раду собі, братам та сестрам.

Кожна дитина тут має свій куточок, свою шафку із акуратно поскладаними речами. По можливості вони і в хаті прибирають, і на городі допомагають. Кожен має свої обов’язки. Дівчатка після обіду миють посуд, а маленький Дмитрик витирає – сам запропонував допомогу. Недавно на день народження йому купили велосипед, тож маля не може ним натішитися.

Діти мають здорове харчування, адже багато чого росте на городі, а ще Лізина сестра годує для них свинок: ріже собі – і половинку дітям. А вони дають цій свинці харчові відходи. І Йосип, і Ліза – з багатодітних сімей, то ж їх вихованці мають багато дядьків і тіток, які їм допомагають. Також допомагають люди із селища: хтось щось приносить із харчів, хтось – одяг. Благодійна організація зі Словаччини взяла на себе витрати з утримання будинку, а римо-католицький єпископ із цієї країни придбав для дітей автомобіль.

Влітку цього року їх запросили на відпочинок до Словаччини. Усією сім’єю відпочивали в Татрах, їздили на екскурсії. Старші діти також були в таборі, який організувала місцева римо-католицька парохія, їздили в «Артек». Та найголовніше, що вони мають, – це любов і турботу батьків, нехай нерідних, прийомних, але таких, що справді дбають про дітей. Вони самі черпають цю любов у найбільшого джерела – у свого Творця – і передають її дітям. Щонеділі всією великою сім’єю ходять до костелу. Старші хлопці прислуговують під час Служби Божої, всі беруть участь у Св. Сповіді та Св. Причасті. Це дуже допомагає у вихованні.

… Ще два роки тому ці діти малювали черепи і домовини, а зараз на їхніх малюнках найчастіше можна побачити будинок, над яким світить велике сонце. Психологи знають, як це пояснити. А найкращий будинок малює маленький Дмитрик – пряниковий.

Надія Пастернак

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Домашня Церква

dalibor
Дух свідчитиме… Як відомо, в грецькій мові поняття «мученик» передається словом «свідок», таким чин... Безперечно, власні зусилля для самоконтролю важл...
Цінувати. Навчитися цінувати все, що маю. Зберігати внутрішню чистоту і вмиротвореність. Бути в рівн...
dalibor
«Разом із Пеггі Блу ми довго читали «Медичний словник». Це її улюблена книжка. Вона захоплюється хворобами і запитує себе, які...
dalibor
«…Архетип незрячого вказує на втрату самоусвідомлення, западання в сон, відчуття небуття, перетворення в ніщо. Існувати – значить бути видимим.»Джон Галл...
З кожним роком у Львові збільшується кількість сакральних споруд. Сучасні архітектори послуговуються...
Ден пішов добровольцем до Національної гвардії у перших рядах.  Новини про нього ми дізнаємось від його молодшої сестри, яка періодично...
Не так давно «Духовність» проводила інтернет-опитування щодо формату викладання християнської етики в школах. Тема актуальна і цікава, тож в мене...
Англійський письменник Вільям Коллінз колись сказав: "У житті кожної людини, напевно, знайдуться хви...
В наш час дуже часто звучить питання із знаками оклику – в чому моє покликання, як знайти його, ві...
   Очень тяжело говорить о мире во время войны. Еще тяжелее говорить о нем в памятные дни, которые м...
dalibor
«Маловіре! Чого ти засумнівався?», - звернувся Ісус до Петра, коли той, злякавшись сильного вітру, почав потопати. Такий брак певності може...