Блог Марти Плішило

Марта Плішило - журналіст

«Маловіре! Чого ти засумнівався?», - звернувся Ісус до Петра, коли той, злякавшись сильного вітру, почав потопати. Такий брак певності може робити нашу віру особистісною. Бо віра, в якій немає сумнівів, дуже часто нежиттєздатна, базується на людських авторитетах, а не на стосунках з Богом. Та й абсолютно впевнені ми тільки в тому, чого не розуміємо.

«Цього дня, а, можливо, завтрашнього, пару десятків років тому народився і ріс білявий хлопчик на радість Небесам, а особливо рідним! Коли чудо виросло (волосся трошки потемніло), цей хлопчик став таким собі засранцем, але з відкритим серцем і доброю душею!  Він ходив до школи, гарно вчився, а, може, і не дуже, або взагалі не вчився, але оцінки мав хороші, бо всім подобалися  розмальовані парти. Усім, окрім директора.  Інколи прогулював уроки з друзями, які його і досі зовуть Михасем (або просто Огоновський)). І розказують, що він і 3 роки художньої школи прогуляв, де його так і не навчили малювати, тому подався аж до м. Стрий у Вище художнє училище. Після закінчення якого випадково отримав червоний диплом (подейкують, що саме там він відсидів 4 роки, знайшов себе та “інших”). Після чого вступив в Українську академію друкарства на кафедру графіки та дизайну друкованої продукції. І його студентські роки минали супервесело по-творчому з трагедіями і комедіями.. і минають))

Михайло Огоновський вельми багатогранний молодик, тому і роботи його різні.  І цю голу правду зрозумів кожен, хто бачив його картини, або просто відвідав його сайт (http://mysternia.com/). Одні роботи кумедні, які легко піднімають настрій, інші бадьорять і заряджають кольором та оптимізмом, а є і такі, що змушують міркувати про життя та важливість особистого здоров’я…

Я ніколи не мала досвіду спілкування з героями. Мабуть, тому, що героїв ми починаємо бачити на відстані часу. Хоча завжди була переконана, що чимало франків, бандер, наполеонів щоденно проходить повз мене. Зустріч з цим хлопцем перевернула моє життя, дозволила переосмислити цінності й запевнитися в тому, що майбутнє таки світле. Цю внутрішню силу й енергію мені передав ніхто інший, як 16-річний Дмитро Голубничий, герой Майдану.

«Дмитрику, а ти зовсім не виглядаєш на свої шістнадцять», - додала я при знайомстві. «Знаю, - відповів Дмитро, - суспільні умови призводять до пришвидшеного розвитку». І справді, пришвидшеного, бо поряд з цим хлопцем я почувала себе зовсім дитиною. Він бачив смерть, ходив по крові, втрачав побратимів, що ще секунду тому стояли поруч… Не кожен у ХХІ столітті має такий досвід. Йому ж судилося таке пережити, ще недосягнувши повноліття.

Ще вчора його знали тільки рідні й друзі, а сьогодні його обличчя знайоме майже 200 тисячам, які переглянули відео, зняте батьком на передовій. На вигляд звичайний симпатичний хлопець, з розумними очима. Та ось тільки ніхто раніше при розмові зі мною не вдивлявся так пильно в очі, як він. Слухає Баха, Моцарта, Шуберта, Шопена, Лисенка, український рок… Та ось тільки ніхто раніше не рекомендував мені заспокоюватись прелюдіями Рахманінова. До того ж, Дмитрик – бандурист. Захоплюється Шевченком, Бандерою, Франком, Лесею Українкою, Театром корифеїв… Та не просто захоплюється, а й аналізує їхнє значення для сьогодення, прочитує їхні заповіти для нас.

Жовтневий Палац став місцем дислокації сотням людей. Багаті і бідні, україно- і російськомовні, голодні і ситі, втомлені і свіжі – всі вони лежали/сиділи/стояли у цьому будинку. Єдина спільна для всіх річ – у їхніх очах не було докору. Жодного. І навіть найбільш виснажені очі не докоряли ні за що, бо кожен був на такому ж місці. 
Панувала атмосфера тотальної ввічливості. Я тільки зайшла – і мене посадили, накрили, принесли гарячу каву. Так, начебто у їхньому таємному угрупованні знайшовся ще один прихильник, якому треба миттєво догодити. Ці молоді люди, в яких я впізнала вуличних розбишак, подбали про мене швидше, ніж я про це подумала. Це, мабуть, один з найприємніших досвідів у моєму житті – бачити таке прагнення допомогти від кожного. Тут життя вирує, як у вулику: одні носять воду, інші – продукти, всі працюють на спільне благо, і що цікаво – без жодних вказівок: бачиш роботу – і робиш. У цій спільній праці люди пізнавали одне одного, вчилися любити без жодних зусиль. І Бог не може цього не бачити, бо такі вчинки є найглибшою і найщирішою молитвою.

Наталія Ліхновська
Дух свідчитиме… Як відомо, в грецькій мові поняття «мученик» передається словом «свідок», таким чин... Безперечно, власні зусилля для самоконтролю важл...
Ніна Поліщук
Цінувати. Навчитися цінувати все, що маю. Зберігати внутрішню чистоту і вмиротвореність. Бути в рівн...
Наталія Ліхновська
«Разом із Пеггі Блу ми довго читали «Медичний словник». Це її улюблена книжка. Вона захоплюється хворобами і запитує себе, які...
Наталія Ліхновська
«…Архетип незрячого вказує на втрату самоусвідомлення, западання в сон, відчуття небуття, перетворення в ніщо. Існувати – значить бути видимим.»Джон Галл...
Мартa Гладкa
З кожним роком у Львові збільшується кількість сакральних споруд. Сучасні архітектори послуговуються...
Марія Гаврилишин
Ден пішов добровольцем до Національної гвардії у перших рядах.  Новини про нього ми дізнаємось від його молодшої сестри, яка періодично...
Олена Гриньків
Не так давно «Духовність» проводила інтернет-опитування щодо формату викладання християнської етики в школах. Тема актуальна і цікава, тож в мене...
Ліда Батіг
Англійський письменник Вільям Коллінз колись сказав: "У житті кожної людини, напевно, знайдуться хви...
Марія Голяш
В наш час дуже часто звучить питання із знаками оклику – в чому моє покликання, як знайти його, ві...
Сніжана Зелінська
   Очень тяжело говорить о мире во время войны. Еще тяжелее говорить о нем в памятные дни, которые м...
Наталія Ліхновська
«Маловіре! Чого ти засумнівався?», - звернувся Ісус до Петра, коли той, злякавшись сильного вітру, почав потопати. Такий брак певності може...
Ми рекомендуємо
  • Фонтан
  • Зимова школа «Львів – місто діалогу»

    Зимова школа «Львів – місто діалогу»